“Вже 24-го лютого ми побачили, з якими стикаємося викликами. Ще ніхто не знав, як це буде, скільки ми будемо тут жити”, – згадує початок великої війни Олена Муштенко, Олена Муштенко, начальниця третьої дистанції служби руху Київського метрополітену.
“По всьому метрополітену було близько 40 тисяч людей. Наприклад, на станції “Сирець” було близько двох тисяч людей, які прийшли ховатися, а також персонал нашої служби руху – 5 осіб”.
“Метрополітен будувався як об’єкт подвійного призначення: і для перевезення, і як укриття в разі надзвичайних ситуацій. Тобто вентиляція, освітлення, надання елементарних санітарних послуг – це все передбачено”, – пояснює начальник служби руху Київського метрополітену Сергій Ткачук.
“Уже на другий день ми опинилися в метро. Першим враження було те, що ми якось обʼєдналися, – згадує Катерина Компанець, яка ховалася від обстрілів у столичній підземці. – Ми один одному дійсно допомагали, один одного підтримували, ми були тут однією сім’єю”.
“Метрополітен готовий працювати як укриття, але в метрополітені ніколи не було передбачено, що треба обігрівати, харчувати, заряджати ґаджети, вигулювати собак, – пояснює ситуацію Олена Муштенко. – На кожній станції по 10-15 собак точно було, ну і коти звісно. Я прийшла до керівника ТрО, кажу: “Давай якось будемо думати, шо робити”. Виходити не можна, тож хлопці виходили, оглядали десь 50 метрів парку поруч, потім ми вмикали на певний час ескалатор. Я робила оголошення, що шановні, в кого є потреба вигуляти тварин, зробіть це тільки у визначеному периметрі, за 20 хвилин на ескалатор і назад”.
“Організація в метрополітені була на вищому рівні, – свідчить Катерина Компанець. – Нам розносили навіть гарячі напої, гарячу їжу, печенюшки. Це все було організовано саме співробітниками метрополітену. Дякую людям, які в перші дні допомагали і зараз допомагають. Ми це відчували. Бо найбільше сховище – це все ж таки метрополітен”.
“Приїжджали люди бусами, казали: “Ми з приватного сектору, що вам треба? Сало, картопля, морква?” – згадує нескінченний потік волонтерської допомоги Олена Муштенко. – Також ми шукали волонтерські організації. Знайшли організацію “Обід без бід”, Володимир Романець привозив нам у величезних баках перше, картоплю, здоровенні лотки смажених курей. Це все треба було поділити, розкласти і передати по станціях. Мені якось зателефонували: “Олено, зустрічай, зараз приїде хліб”. Вибігаємо. Вивантажили 15 чи 16 мішків хліба, два ящики дитячого харчування. Я розумію, що це мені треба розподілити по всій моїй лінії, у мене 16 станцій. Потяги не ходять. Ми організовували продуктовий потяг, який розвозив харчі на станції для всіх пасажирів. Але уявіть собі ситуацію: в мене на платформі більше тисячі голодних, переляканих людей. І я розумію, що я зараз спущу 15 мішків, і вони почавлять одне одного, мене і ті мішки з хлібом. Я мала спочатку поговорити з людьми, пояснити. Казала: люди, ми ж українці, ми ж не їмо з лопати, нам всім зараз важко, але хліба вистачить на всіх. Ми до кожного підійдемо, кожному дамо. Кажу, є трохи дитячого харчування. Це ми даємо спочатку дітям, потім людям похилого віку. Українці нормальні люди, все розуміють. І ми розвезли хліб по лінії”.
Станція Лук’янівська завжди була особливою гордістю столичного метро. Пілони з білого та зеленого мармуру. Двоповерховий наземний вестибюль зі скляним дахом, в якому розташовувалися служби метрополітену. Саме сюди ворог завдав одного з перших ракетних ударів по столиці.
“Якраз у цьому районі дуже часто були прильоти через розміщення станції майже в центрі міста, біля певних об’єктів, – каже Сергій Ткачук. – Я знаходився на робочому місці. Це було з 14-го на 15-те березня. Таке було враження, що попадання сталося якраз в цю споруду, в будівлю станції метро, тому що все посипалося. Вже потім ми зрозуміли, що це вибухова хвиля, потужність якої струсила потужну споруду настільки, що вибило всі шибки, всі двері були вибиті, стеля відірвана, світильники попадали. Все це валялося на підлозі, на землі, на ескалаторах. І, звичайно, передати це на словах неможливо. І дай Бог, щоб нікому не відчути цього”.
Та попри це, працівники підземки не склали рук. Машиністи продовжили рух, що об’єднав киян по обидва боки Дніпра. А незламні чергові станцій цілодобово надавали тисячам людей укриття та створювали відчуття рідних стін.
“В один із перших днів на станцію приїхав наш начальник, питав, яка потрібна допомога. У людей дуже набрякали ноги, бо вони спали у взутті. Набрякали так, що вранці в чоботи не можна було влізти. Магазини закриті. Я говорю: “Просто потрібні домашні капці”. З’являється за годину з отаким мішком капців! Це був такий приємний момент”, – згадує Олена Муштенко.
“Згадується багато душевних випадків, бо люди зовсім іншими стають в таких ситуаціях, коли відчувається взаємодопомога один одному, увага. Все життя ми, київський метрополітен, боремося з безхатченками, але в даному випадку ми їх також прийняли для укриття, вимили їх, переодягнули. Навіть декотрих соціалізували. Вони на сьогоднішній день пішли на роботу, із задоволенням приходять до нас на станцію, надають нам допомогу навіть. Вдячність у них залишилася, що годували на рівні з усіма мешканцями міста”, – каже Сергій Ткачук.
“Стало приємно і більш-менш спокійно, коли вже щось налагодилося, – пригадує ті дні Олена Муштенко. – Коли стало зрозуміло, що є волонтери, до яких можна звернутися по якісь рідкісні ліки. Налагодили забезпечення їжею, привезли теплий одяг. Це не нормальне життя, але воно було більш-менш пристойне. І я розуміла, що ми всі разом змогли це зробити для тих людей, які у нас на станції”.
“Станції метро “Хрещатик” та “Майдан Незалежності” певний час виконували функції зали офіційних прийомів – тобто місця для спілкування зі світовими лідерами, – розповідає Сергій Ткачук. – Наш Президент й інші урядові установи вели певну роботу, направлену на подолання російської агресії, якраз зі станцій метрополітену”.
“Звісно, переможемо і все відбудуємо, – впевнена Олена Муштенко. – Тому що українці не мають жити не під чиїм рабством. Це нація, яка згуртувалася. І те, що ми переможемо – тут нема питань, питання тільки в часі”.